Виконуючи інтелектуальну роботу, що вимагає повної концентрації, потрібно з самого початку розглядати її як подарунок простору. Це просвітлення простору, що виражає себе таким чином. Це істина зсередини і зовні, які зустрічаються, — це велике свято. Так чиню я. Входячи в зал, щоб читати лекцію, я думаю: «Овва!» Коли я сиджу ось так і дивлюся на вас усіх лише один момент, відразу відбувається безліч усіляких речей, тому що це простір, з яким можна працювати і там є дружба як основа всієї роботи. А потім я починаю. Дорогою на лекцію у мене немає ніяких ідей про те, що я буду говорити, але щойно я сідаю, виникають усілякі розумні речі. Я маю на увазі «розумні» не в тому сенсі, що мені багато всього спадає на думку, але в тому, що багато перешкод зникає. Це також, неначе в квартирі знести стіни, що розділяють її на багато маленьких кімнат, коли раптом виникає один великий простір з безмежними можливостями. Тоді все починає розширюватися, розкриватися. Це також може відбуватися завдяки любові Ханни, завдяки гарній бесіді чи красі подруги. У світі є стільки речей, які можуть надихати — і раптом приходить відкриття, що весь цей час ти перебував у владі концепцій. Ми звикли мати жорсткі уявлення. Але в якийсь момент ми розуміємо, що простір — це щось дуже гарне по суті. І тоді нам починає подобатися все відпускати, позбавлятися від жорстких ідей, і ми бачимо, що не падаємо при цьому в чорну діру і нічого не втрачаємо. Ми починаємо працювати таким чином, що усвідомлюємо те, що відбувається тут і тепер, але це означає не обмеження, а те, що ми усвідомлюємо простір навколо нас. Коли ми можемо робити це разом — це найкращий спосіб працювати інтелектуально. Це міг робити Лопен Цечу Ринпоче. Він міг вислухати шестеро людей, що говорили одночасно на різні теми і потім відповідав один за одним на всі запитання, його ум при цьому залишався абсолютно спокійним і анітрохи не обмеженим. Ми всі самі створюємо в’язниці у своєму умі. Наше виховання говорить нам «або-або», і ми, постійно намагаючись запхати все у ці комірки «або-або», блокуємо цим свою цілісність. Коли ми позбавляємося цього, то раптом відкриваємо нескінченний відкритий простір. З ідеями та концепціями ніколи не стати щасливим. Оскільки ми так звикли, що мова йде про щось, що відбувається десь, то завжди є відчуття важкості, ми постійно тягаємо із собою величезну ношу. Той момент, коли ми залишаємо всі наші концепції й жорсткі уявлення й переживаємо простір між думками, це і є єдине звільнення.