Буддизм

Будда Шак’ямуні, Будда нашого часу, жив 2450 років тому в умовах надзвичайно розвиненої духовної культури Північної Індії. Він досяг Просвітлення, після чого радісно навчав упродовж повних 45 років, оточений обдарованими учнями. Тогочасні умови були ідеальними для випробування та розповсюдження його повчань, і це зумовило нинішнє багатство буддійської мудрості та методів. Перед смертю 80-річний Будда сказав:

Я можу померти щасливим. Я не приховав жодного повчання. Я передав усе корисне вам. Будьте світлом самі для себе». Ці слова свідчать, що вчення Будди спирається на людську зрілість та осмислене життя. Коли Будду питали, навіщо й чого він навчає, він відповідав: «Я навчаю, бо ви, як і решта істот, хочете бути щасливими та уникати страждань. Я навчаю того, якою є природа речей.

Слова самого Будди, що довгий час зберігалися в усній передачі, пізніше були записані в Канджурі, який  складається зі 108 томів та містить 84000 повчань. Тенджур — це додаткові 254 томи коментарів до слів Будди, складені його досвідченими учнями. Обидва канона переклали тибетською між VII та XIV століттями. Згодом склалися три важливі цикли буддійського вчення: Віная, Сутра і Тантра.

На ґрунті надзвичайно багатих повчань Будди постали різноманітні школи, що прагнуть спільної мети: привести тіло, мовлення та ум істот до стану Будди. Для розвитку людського потенціалу використовують багаторівневі повчання. Оскільки вони охоплюють усі можливі якості ума та ґрунтуються на досвіді, а не на вірі, самого переказу їхнього змісту недостатньо. Тільки в порівнянні з іншими світоглядами та релігіями стає зрозумілою унікальність внеску Будди. Варто підходити до цієї теми з мінімумом жорстких ідей.

Багато хто на Заході вважає буддизм напрямом філософії.

До певної міри це так, адже повчання Будди є абсолютно логічними. Ясність та свобода думки — ознаки добре розвиненого ума, які з розвитком особистості дедалі більше розвиваються. Якщо вчення веде до повної реалізації здібностей людини, передусім логічного мислення, чому б не називати буддизм філософією? Проте філософія працює на рівні концепцій. Ми тішимося досконалими аргументами, коли дискутуємо, а потім повертаємо книжку на полицю. Натомість вчення Будди виходить за межі концепцій. Воно зумовлює практичну та тривалу трансформацію тіла, мови та ума. Буддизм знайомить людей із повсякденним функціонуванням їхнього розуму та пропонує світогляд, який виходить за межі особистісного. Тому вчення Будди глибоко змінює практиків.

Навіть перші кроки в застосуванні буддійського бачення та методів у власному житті позбавляють відчуття безпорадної жертви. Ми стаємо впевнененими, якщо усвідомлюємо, що всі життєві події підпадають під дію причиново-наслідкового зв’язку, отже піддаються контролю. Відтак ми бажаємо дізнатися більше. Наша усвідомленість зростає, ми діємо зі свого незворушного центру невимушено й плідно, з більшою користю для інших. Оскільки вчення Будди докорінно змінює усіх, хто практикує, буддизм є більшим, ніж філософія.

Іншим цікаво, чи не є буддизм психологією.

Буддисти, які отримали відповідні повчання, часто кажуть про відчутні результати вже після короткого періоду практики — зростає спокій, задоволеність, внутрішня сила. Тому дехто може припустити, що буддійське вчення — різновид психології.

Що можна про це сказати? Мета цієї вишуканої науки зрозуміла: покращити буденне життя людей. Усі школи психології прагнуть, щоб суспільство отримувало певну користь від кожного індивідуума, щоб ніхто не страждав і не обтяжував інших надмірно впродовж 70 або 90 років, бо саме стільки живуть нині в західних країнах.

Оскільки вчення Будди веде до схожих результатів, психологія та буддизм мають споріднені цілі. Утім, вчення Будди йде набагато далі за психологію: воно вказує на те, що жоден зумовлений стан ума не є тривким, що неможливо остаточно довіряти чомусь плинному. Тим, хто хоче зазирнути за відбиття в дзеркалі й під хвилі в океані, буддизм вказує на те, що перебуває межи й поза думками. Лише такий досвід відкриває якості, здатні провести істот крізь старість, хворобу, втрату і навіть смерть.

Загалом «психологія» Будди виходить за межі переживання плинних причини й наслідку. Будда довів, що первинна сутність ума — однакова для всіх істот, вона вільна від будь-якої якості, спроможної обмежити її в часі та просторі. Він переконливо демонстрував, що фізичні переживання та досвіди, із якими зазвичай ідентифікуються люди, є фундаментально мінливими та нереальними. Зумовленість відносним — це полон мінливих вражень, а всі події та переживання, причини яких не зрозумілі в цьому житті, закорінені у наших вчинках за минулих втілень. Відповідно, теперішні думки, слова та вчинки, якщо вони не зазнають перетворення та очищення, визначатимуть майбутнє, у якому ми народимось. Цей усеосяжний закон причини й наслідку зветься кармою та пояснює все розмаїття зовнішніх і внутрішніх життєвих обставин істот.

Розуміння того, що всі переживають наслідки власних думок, слів та вчинків, прояснює шлях та мету і дозволяє починати свій розвиток зі зрілого рівня впевненості в собі та незалежності.

Це знання не завжди легко сприймати, особливо в несприятливих умовах. Але Будда свідомо уникав «вказівного перста» мораліста. Він навчав, що причина страждання не зло, а базове незнання, яке заважає істотам бачити себе частиною цілого. Позбуваючися цього непорозуміння, ми позбуваємося всього негативного, що веде до тривалого щастя, якого так прагнуть усі.

Отже, і психологія, і буддизм змінюють людей. Проте якщо психологія залишається в буденному, зумовленому світі, буддизм виходить за межі дуалістичного досвіду, показуючи, що сутність ума не залежить від часу і не має творця.

Оскільки стає зрозумілим, що зовнішній та внутрішній світи плинні й вільні від будь-якої сталої сутності, можна радісно розслабитися. Вчення вказує на того, хто переживає. Будда надихає людей до розуміння того, що метою життя не може бути затишне й безглузде існування. Згідно його повчань,

життя – це дедалі відчутніший поклик до розкриття всієї повноти власного потенціалу.

Як тільки люди усвідомлюють закон причини й наслідку і шукають дієвих засобів уникнення власного болю, вони стають здатними накопити таку кількість гарних вражень, що вже не здатні тримати їх у собі, перед ними розкривається безмежний потенціал істот та ситуацій, люди розуміють, що повноцінне життя є найвищим блаженством. Аби ці зусилля були успішними, передусім треба зауважити, як небагато можна зробити для інших, допоки власні почуття, слова та вчинки залишаються шкідливими. Тоді зрозумілою стає насолода співчуття та ясного мислення поза межами особистості. Врешті-решт, деяких людей одразу надихають живі приклади, які переконливо відображають відкриту, грайливу та безмежну сутність ума. Вони просто не можуть дочекатися миті, коли стануть схожими на таких вчителів.

Нехай що слугує мотивацією, буддійські методи приносять сміливість, радість, силу та багатство любові. Вони дозволяють постійно зростати потенціалу тіла, мови та ума. Дедалі ясніше усвідомлення того, що все безперервно змінюється та цим несе свободу.

Розуміння того, що в зумовленому світі ніщо не може бути сталим чи справді існувати, оскільки народження й смерть стосуються всього; що людське прагнення щастя та спроби уникнути болю однакові всюди; що істоти незліченні, а ти лише одна з них, — розуміння цього поступово веде до сприйняття поза межами особистого. Усі бентежні почуття стають безпідставними, коли ми розуміємо неіснування цілісної сталої «самості», «я» — чи то в тілі, чи в розумі. Так робиться перший крок, який не є самоціллю, а радше дарунком на шляху до загального блага — Визволення. У цьому стані ілюзія окремого «еґо» розчиняється, і ми вже не ідентифікуємо себе із стражданням. Другий та остаточний крок розвитку — Просвітлення. Це повна реалізація потенціалу ума, невимушене та цілком свідоме перебування тут і тепер.

Такий інтуїтивний стан з’являється сам собою, якщо концепції, які обмежували, перестають працювати. Коли звичайне мислення «або — або» послаблює свою мертву хватку, виникає простір для ширшого погляду «і те, й інше», і пробуджуються незліченні вроджені якості ума.

Багато людей знають смак цього відчуття, бо переживали його в моменти пронизливого, нестримного щастя. Раптом усе довкола сповнюється сенсом, з’являється почуття єдності з усім. Простір уже не розділяє; відтепер він усе поєднує як потенціал та вмістище. Він надає всьому сенс, з’єднує між собою, все собою охоплює. Просвітлення дає нашому сприйняттю безмежну силу, яке виходить за межи будь-яких концепцій та знань і робить наше життя набагато цікавішим. Оскільки досвід блаженства й натхнення ніколи не тьмяніє, на сеансах психотерапії таке зазвичай не обговорюють.

Існує ще й третій погляд — проголошення буддизму релігією,

хоча він суттєво відрізняється від уявлень про релігію в західному суспільстві. Перша принципова відмінність виявиться вже, коли спробуємо дослідити саме слово «релігія» (лат. religio). Значення латинського префіксу «re» — «повертати» або «знов», a слово «ligare» означає «пов’язувати» або «поєднувати». Таким чином, це слово описує сутність методу, яким релігії віри Близького Сходу прагнуть віднайти свій шлях повернення до чогось досконалого. Релігії досвіду, як буддизм, навряд чи могли б довіряти надійності «відновленого» стану того раю, звідки одного разу вже довелося випасти. Адже це означає, що від самого початку досконалий стан не був абсолютним, тож у будь-який момент його можна втратити знову.

З буддійського погляду, ми завжди були заплутані, бо заплутанний ум, подібно до ока, не може побачити себе. Вчення Будди є дзеркалом, що спонукає ум розпізнати власну вроджену, досконалу й незалежну від часу сутність та усвідомити себе як єдність суб’єкта, об’єкта й дії, а той, хто дійшов до цього усвідомлення, ніколи його не втратить.

Якщо вже вважати буддизм релігією, варто розрізняти два види віросповідань. Існують релігії віри, які значною мірою втручаються до життя людей, — це юдаїзм, християнство та, передусім, іслам (назва останнього в буквальному перекладі означає «підкорення», а змістом його є детальний перелік дозволених та заборонених вчинків, цілком позбавлений природної моралі). Їхні боги мають надзвичайно особистісні та переважно незручні людські риси, які християнство та юдаїзм уже зарахували до історії, визнаючи їхню недоречність у сучасному світі.

Натомість існують далекосхідні недогматичні релігії досвіду, як-от вінець індуїзму під назвою Адвайта Веданта, деякі напрями даосизму та буддизм. Їхньою метою є реалізація потенціалу ума.

Як ми вже згадували, два типи релігій мають принципово відмінні методи та цілі. Усі релігії віри, що відверто домінують у сучасному світі, виникли на невеличкій території Близького Сходу. Їхнім політичним фокусом історично є місто Єрусалим, а спільним коренем — Старий Заповіт, що набув нинішньої форми у середовищі їхніх племінних спільнот кілька тисяч років тому.

Як і тепер, суспільства Близького Сходу тоді були зайняті постійною боротьбою за поширення впливу та виживання. Саме тому вони поклонялися богам чоловічої статі, змагалися за вірян, тримали все вкупі силою законів, посланих цими богами. За таких обставин чільне місце поступово посіла ідея зовнішньої сили, яка б творила, карала, судила, та істина яка була б відокремлена від істини людської. Оскільки суть цього твердження не є ані досяжною, ані придатною до перевірки, в нього треба просто вірити. Вірянин, у неуцтві й покорі, повинен задовольняти вимоги цих зовнішніх сил та їхніх посланців, котрі несуть світові вчення, складені з догм, заборон та наказів.

Крім того, вірні мусять дотримуватися переконання, яке суперечить зрілому досвідові: лише один шлях є правильним і гарним для всіх, а решта — погані. За останні дві тисячі років ці релігії вбили більше людей, ніж політики, обираючи до того ж менш гуманні способи. Будь-яке цивілізоване суспільство повинно вбачати в релігіях віри загрозливу розкіш, і серйозно наглядати за їхньою поведінкою.

Релігії досвіду з Далекого Сходу, що виникли в Китаї та Північній Індії приблизно в той самий час, що й Старий Заповіт, чинили набагато менший тиск. Багатші та більш цивілізовані суспільства, звідки вони вийшли, імовірно, були не надто мирними, а також брутальнішими, ніж багатьом сьогодні хочеться вірити, проте їхні війни не мали релігійного забарвлення. Люди зі спільними поглядами могли опинятися по різні боки фронту, ставлячи перед собою винятково світські цілі. То безперечно були багаті культури зі значним надміром. Там одночасно існувало багато філософських напрямів, і багатьох людей охоплювало прагнення до знань та свободи ума. За таких умов релігії розвивалися в прямопротилежному напрямку: їхньою метою ставало покращення життя людей, виявлення та розвиток їхнього потенціалу.

Вони навряд чи схилялися до того, аби витворювати правила, які примушували б усіх думати однаково. Навіть в умовах боротьби за гроші, землі або вплив, різноманітні та практичні підходи до істини вважалися корисними для кожної окремої ситуації. Наприклад, Будда постійно застерігав своїх учнів від простої віри в його вчення. Натомість він був радий усім, хто приходив із запитаннями, аби перевіряти та підтверджувати його слова власним досвідом. Його побажання для кожного лишається незмінним і нині: це духовна свобода, яка дає силу досягти Просвітлення.

Для більшості корисним виявляється поступовий метод, поки не буде збудовано непохитний фундамент гарної карми, співчуття, мудрості та свідомості поза особистістю. Від цього моменту наслідки з’являються природно, оскільки стає зрозумілим, що те, чого прагнули, завжди існувало всередині. Це просто наш ум.

Знаючи це, Будда покладався на незалежність, таланти та здібності своїх учнів як на знаряддя для досягнення Просвітлення. Тримаючи перед ними дзеркало свого вчення, яке несло їм Звільнення та Просвітлення, він показував їм скарби, приховані всередині кожного. Ось чому потенціал Просвітлення кожної істоти зветься природою Будди. Якщо немає довіри до цього стану за межами особистості, немає ані шляху, ані мети.

Саме ідея вродженої досконалості є головною відмінністю між буддизмом та світовими релігіями віри.

Індуїзм та даосизм містять деякі абсолютні повчання, подібні до буддійських або запозичені з буддизму. Це було природним у спільнотах споріднених племен, що склалися в Індії та Тибеті. Але жодна з цих традицій не увібрала буддійські повчання цілком.

Будда уникав того, що нині називається езотерикою. Дуже зворушливими були спроби деяких людей підтримувати живими ідеалістичні почуття 1960-х без вживання наркотиків, усупереч хромованому еґоїизму наступних десятиліть, проте їхнього винятково емоційного підходу до розуміння світу не досить.

Аби ясно пізнати ум, треба вдосконалити всі аспекти, включно з критичним мисленням. Суміш привабливих духовних фрагментів із різних джерел та роздрібна торгівля «вічними істинами» лише створюють солодку плутанину. Навіть у найкращій із нових упаковок, але без підтвердженого поколіннями реального досвіду ця суміш не може вивести зі світу концепцій та слів. Справжнє знання завжди виходить за будь-які межі й має потужну силу.

Чому ж навчав Будда як остаточно істинному? Він пояснював, що непідвладна часові сутність проймає собою все, знає все і є всьому основою. Абсолютне має існувати завжди й усюди та не може бути створено чи зруйновано, бо інакше воно було б зумовленим та відносним.

Простір та багатство потенціалу поширюються за межі концепцій «є» або «немає». Цю сповнену блаженства істину можна осягнути, якщо створити відповідні умови. Нездатність переживати її в усій повноті або частково, випливає з фундаментальної помилки будь-якого непросвітленого ума —нездатності пізнати себе.

Усі повчання Будди звертаються до природи ума, вони дають засоби досягти його повного пробудження. Якщо шукати непохитної та незалежної від часу свідомості, що дивиться нашими очима, усвідомлює або переживає явища, не знайдеться нічого сталого, наявного, фактичного. Ось чому Будда описував сутність ума як порожнечу. За його часів це розуміли як «порожній від чогось», тому це слово добре підходило для вираження ідеї, що усвідомлення, яке ми намагаємося дослідити, не має жодної матеріальної основи та жодних певних якостей.

Послуговуючись цим тлумаченням, порожнечу ніхто не асоціював із «ніщо» чи чорною дірою. Її розуміли радше так: той, хто переживає, не має ані розміру, ані ваги, ані глибини, ані ширини, ані довжини; ум не річ, що може розпастися або зникнути.

Сучасний математик визначив би сутність ума як нейтральний елемент явищ. Учений говорив би про вроджений потенціал, а ремісник міг би сказати: «Це не річ». Для коханця або воїна, схильних переживати світ як продовження своїх власних органів чуттів, ум був би відкритим простором.

Ця вказівка на порожнечу як сутність ума дає глибоку впевненість. Хоча тіла вмирають, думки з’являються та зникають, той, хто переживає, не був ані народжений, ані створений. Отож ум залишається недосяжним для смерті, розпаду чи зникнення. У своїй сутності він подібний до простору: це непідвладне часові вмістище. У ньому виникають усі явища, він їх огортає, знає й поєднує між собою. Крім того, немає жодної зовнішньої сили, у яку треба вірити. Кожен є повністю відповідальним за власне життя та розвиток. Приклад самого Будди є втіленням кінцевої мети, яку може досягти кожен. Якщо пізнати власну сутність за допомогою його повчань, з’являється справжній «острівець безпеки», міцна підтримка в повсякденному житті від самого початку шляху до Просвітлення.

На теренах Індокитаю, за винятком В’єтнаму, та на Цейлоні прийнятною метою буддійської практики вважається стан Визволення. Цей стан означає позбавлення від ілюзії існування тривалого та індивідуального “я”. Натомість північні школи буддизму прагнуть повного Просвітлення, повного позбавлення від усіх дуалістичних ідей. Саме для досягнення цієї останньої та остаточної мети потрібні філософські та психологічні повчання Будди: так званий Великий шлях і особливо — методи Діамантового шляху. Тут важливість Лами, або гуру — друга, якому довіряєш, — зростає водночас із ефективністю.

Вчення Будди — ключ до постійного щастя. Будда з’являється як учитель, захисник або друг. Користуючись його порадами, можна уникнути страждання, потужно розвиватися та допомагати іншим. Будда обрав найвлучнішу назву для свого вчення: «Дхарма» санскритом та «чьо» тибетською. На Заході цей термін перекладають як «спосіб буття речей».