Неворожий образ «іншого»

Український буддизм*. Із чим його їдять? («Із салом» — відповідь неправильна)
Тетяна Бєлкіна // «День». — 1999. — 8 жовтня

«ТИХА ГОДИНА» НА ПХОВІ

СВІДОМІСТЬ УМИРАЄ, ТА НЕ ЗДАЄТЬСЯ

Від автобусної стоянки відкривався чудовий краєвид на Печенізьке водосховище. На іншому березі, за двокілометровою греблею починався сосновий ліс без ознак людського існування. Проте лаконічний напис: «Пхова», прилаштований під дороговказом «База відпочинку — 3 км», підтверджував, що я рухаюсь у правильному напрямі. Перший же автомобіль, який обігнав мене за поворотом «на Пхову», загальмував:

— Дівчино, хутко сідайте, запізнюємося!..

Пхова — курс Свідомого Умирання, практика, яку кожний буддист, який поважає себе, намагається проходити не менше як раз на рік. Практика таємна, тобто її може проводити лише посвячена в її таємницю людина, а такі люди на території колишнього СНД лічені. Точніше, така людина одна — лама Оле Нідал, громадянин Данії, визнаний східними лідерами буддизму як кваліфікований Учитель, який отримав їх благословення ділитися набутою мудрістю із західним світом. «Під патронатом» лами Оле перебуває весь колишній Радянський Союз (тут ним засновано на сьогодні понад 90 буддійських центрів, із них 10 — в Україні), проте маршрут його цілорічних мандрівок охоплює всі континенти. Мандруючи світом у режимі: день-два у місті (лекція, бесіди в групах, зустрічі в буддистському центрі), ніч — на переїзд, Оле Нідал проводить п’ятиденний курс Пхови не більше ніж двічі на рік. Тож не дивно, що правовірні буддисти з’їжджаються заради цієї події з півсвіту.

— Ви щойно приїхали? — точилася тим часом розмова у машині. — Погано: адже ви не отримали Притулку. Попросіть Оле, він вам дасть сьогодні.

Мені пригадалися стурбовані обличчя родичів: «Дивися ж, не піддавайся!.. Щоб ніякого вмирання — ні свідомого, ні (тим більше!) не!..».

— Та ви не хвилюйтесь, у вас карма хороша, — по-своєму розтлумачили мої збентеження супутники. — Мабуть, коли Будда медитував, сидячи під деревом, ви були мавпочкою на його гілках.

— А ви ким були? — не без затаєної образи поцікавилась я.

— Ну ми… Камінцями якимись. Піщинками…

«Камінці» (які прийняли, як виявилося, моє намисто за чотки) приїхали на Пхову з Краснодарського краю! Та це здивувало тільки в першу мить, бо потім я зустріла людей з Москви, Пітера, Архангельська, Владивостока, Польщі, Німеччини… і, звичайно, з України — загалом, біля 1000 чоловік. Інтернаціональний, переважно (хоч і не виключно) молодіжний, склад учасників, невимушена поведінка, дружба всіх з усіма і радісна готовність до нових знайомств, — усе це викликало в мене ностальгічну асоціацію з усілякими зльотами і фестивалями радянських часів. Така ж чудова база відпочинку, віддана у розпорядження «тусовки», такі ж (майже) оголошення та регламентації: «На території Пхови заборонені алкоголь і наркотики!»; «Палити багаття тільки у відведених для цього місцях»; «Панове, просимо не купатися у голому вигляді». (Останнє порушувалося. Сама бачила.) Проте інтер’єр величезного круглого залу на другому поверсі клубу навряд чи можна було назвати традиційним: за кількома рядами різноманітного взуття біля входу весь лекційний простір було вистелено спальниками, килимками, ковдрами, циновками, на яких лежали, сиділи у позі Будди та інших позах сотні людей, розмовляли, цілувалися, спали, медитували, вивчали тексти мантр… Нарешті з’явився лама Оле, якого вітали оплесками і вставанням. Ще хвилин п’ять зал ворушився, розсаджуючись якомога зручніше, присуваючись ближче до енергетичного поля лами (я, не маючи власного килимка і не наважившись присусідитися до земляків у центрі залу, скромно сіла біля входу на пару чиїхось шльопанців величезного розміру), потім усе стихло і таїнство Пхови почалося… (Секретів там було не більше, ніж на лекції з цивільної оборони, і підписку про нерозголошення ніхто не вимагав, тож я замовкаю виключно з пієтету перед статусом таїнства.)

У ОЛЕ ПОЛЕ. Я В ПОЛІ ОЛЕ («польове» інтерв’ю з ламою Оле Нідалом)

— Ламо Оле, я не буду ставити запитань про суть буддизму, оскільки знайома з твердженням: «Щоб зрозуміти буддизм, треба його осягнути»…— О, це сказали люди, які заробляють на життя тим, що перетворюють прості речі на складні. Якісь бюрократи. Насправді, буддизм — це просто здоровий глузд. Або так: усі ми шукаємо щастя, розумним вдається його знайти, нерозумним — ні.

— А чи не була ваша свідомість підготовлена до сприйняття буддизму практи кою прийому наркотиків?

— Моя дисертація називалася «Змінені стани свідомості» і в ній я описував, зокрема, стани, яких досягають за допомогою наркотиків. Та я мав нагоду пересвідчитися, що медитація дає значно більше. Дуже багато людей загинуло від наркотиків, багато наших друзів. Проте, можливо ті, які вижили і повернулись, дійсно стали хорошим грунтом для «західного» буддизму.

— Ви вперше відвідали СНД в 1989 році — зрозуміло, що раніше вас сюди просто не пустили б. Та уявімо, що це трапилося. Чи могли тоді ідеї буддизму знайти тут відгук?

— На той час у вас не було довіри між людьми: кожен думав про іншого, що той може бути інформатором. Президент нашої російської асоціації розказував мені про свого друга, який відсидів 6 років тільки за те, що здійснював медитації. Якби ми приїхали тоді, нам довелося б займатися підпільною діяльністю.

— А зараз ви відчуваєте якийсь контроль?

— Я думаю, що не більший, ніж за діяльністю будь- якої церкви. Я не відчуваю ніякого тиску, не отримую жодних рекомендацій.

— У Владивостоці ви читали лекцію військовим морякам і проводили з ними медитацію. Чия це була ідея?

— Їхня. Вони мене запросили. Це були моряки з атомних підводних човнів.

— А… дійсно, це місце дуже вигідне для занять медитацією. А перед ув’язненими вам виступати не доводилося?

— Просто поки що не запрошували. Хоча це непогана ідея. Адже у них там досить часу для медитацій, правда? Може, варто їм надіслати наші книги.

— Чи не здається вам, що така релігія, як буддизм, усе-таки більше гармонує з природою Тибету, Сибіру — величезні простори, а контактів мало?

— Так, дуже гармонує. (Лама чомусь сміється і гладить мене по голові. — Авт. ) Та я б сказав, що сучасний буддизм ще більше підходить людям, які працюють на комп’ютері. Тому що буддист дуже добре розуміє, що може бути «і — і», а не тільки «або — або».

— Знаєте, ламо Оле, мені це правило дійсно здається дуже привабливим. Та все-таки існує традиція в релігії. Для Європи нема нічого більш природного, аніж християнство, чи не так?

— Моя думка така, що справа не в традиції, а в попиті та пропозиції. Якщо до Європи приходить буддизм, то це не значить, що християнство щось втрачає. Азія, колишні буддійські країни зараз наповнюються християнами. Ці країни перенаселені, бідні, сповнені хвороб і страждань, а християнство надає стражданню сенс. Воно вчить терпінню, показує того, хто постраждав ще більше. У цьому значенні на християнство зараз у Європі попит менший.

— Ротація релігій? Тоді чому ви не вітаєте появу в Європі мусульманської держави?

— Косово? Ні, тут не так. Це ж не іслам прийшов у Європу через те, що в людей там з’явилася потреба в ньому, це самі мусульмани прийшли, стали жити за своїми законами, стали народжувати багато дітей. Я дуже проти цього. Люди думають, що коли в них багато дітей, то буде кому годувати їх на схилі літ, однак не можуть дати дітям ні освіти, ні виховання, ніяких сучасних можливостей — залишається тільки експансія. Я вважаю, що це дуже небезпечно. Треба платити мешканцям бідних країн, щоб вони не заводили багато дітей і добре піклувалися про тих, які вже є. Коли люди живуть добре, вони неминуче стають більш буржуазними, менш агресивними, з ними можна ужитися.

— Ну, це каже буддист — у нього попереду багато перероджень і він розраховує через століття побачити проблему вирішеною…

— Як-як? (Невеличка нарада з перекладачем. — Авт. ) Буддист — так, але не весь буддизм. Ви розумієте? Я говорю тільки свою особисту думку. Один буддист. Проте… не самий дурний.

— Ламо Оле, повернімося до теми попиту й пропозиції на релігію в контексті України. Ви вважаєте, що тут є попит на буддизм?

— Я бачу його. І я можу його пояснити. У посткомуністичних країнах буддизм приваблює відсутністю догми. Не потрібно ні в що вірити сліпо, все можна і треба перевіряти. Це чудові слова Будди: «Не вірте нічому тільки через те, що це сказав я». Мені здається, такий спосіб мислення зараз дуже актуальний.

— Оле, а вам іноді трапляється недружня, неприхильна до вас аудиторія?

— Зазвичай приходять люди, настроєні на сприйняття. Коли їм щось не подобається, вони просто йдуть. Але загалом — я ж представник Будди. Отже, я завжди виграю…

ТАК, ДИВНИЙ Я…

…Із другого поверху клубу долинали протяжні видихи тисячі буддійських горлянок і енергійно-завзятий зойк наприкінці кожної серії. На стороннього спостерігача це справляло, зізнаюся, вельми кумедне враження. Місцеву молодь, зацікавлену напливом людей, дивні звуки стали врешті дратувати. Провівши артпідготовку спиртним, молодь пішла на приступ Пхови. Та сили були нерівними, до того ж молодь відчувала сильну хитавицю, отож благородний порив «піти розібратися з придурками» було вичерпано легкою заварушкою біля входу. Після чого «вигнані з храму» сіли на мотоцикли і помчали, небезпечно виляючи, назустріч новим, доступнішим подвигам.— Ми тут живемо, а ця погань приїхала й влаштувала тут … (термін, мабуть, зрозуміліший для непосвячених, ніж Пхова), — були їхні прощальні слова.

І у цих суворих словах була своя правда. Ми тут живемо, живемо погано, важко. І давно хочемо комусь, хто винен у нашому поганому житті, дати по голові. Однак винних не знаходимо — у межах досяжності самі потерпілі. Залишається — або бити пики одне одному («А що робити?»), або, якщо поталанить, знайти для цієї мети іншого — не такого, як усі, дивного. Це він з’їв наш хліб і перекачав гроші з наших ощадкнижок у швейцарські банки. Він отруїв усі колодязі. Він ходить взимку без шапки, коли нам усім холодно. Він іде по ескалатору, коли всі стоять. Він вболіває за чужу команду. Молиться чужому Богу. Він має бути покараним.

«Так, дивний я! — визнавав один надто розумний літературний герой. І тут же, відчуваючи наближення остракізму, наводив пом’якшувальну обставину: — Не дивний хто ж?» І справді — хто ж? Та ніхто ж! Усі ми трішечки коні. Та справа навіть не в цьому. А в тому, що цивілізація повільно, але невідворотно просувається шляхом терпимості до «іншого». Нехай його поки що не вітають, але вже й не спалюють на вогнищах. І навіть б’ють не завжди. «Не обов’язково говорити тільки: «це добре, а це — погано», — вчать буддисти. — Можна навчитися говорити: «і одне, й інше». І, ймовірно, тому, в кого попереду ще багато перероджень, ще випаде (через століття) побачити плоди цього гуманного стилю.

* У буддизмі є велика кількість шкіл і напрямів; все, про що йдеться нижче, стосується буддизму школи Карма Кагью (Алмазного Шляху**).

** Термінологія будь-якого вчення — чи то буде буддизм чи квантова фізика — становить собою, як правило, половину самого вчення. Щоб не перетворювати цю статтю на навчальний словник буддизму, термінологію не коментуємо.

Оригінал статті на сайті газети «День»